Бруднувато-білий кінь пасеться на галявинці біля недобудованого будинку. Повз коня, у тільняшці та дірявих резинових чоботях навіть не намагаючись оминути калюжі плететься наш сусід, дядя Вова. Три дні тому у нього народився онук, і вчора на пару позавчора якось випали з його пам’яті і відновленню не підлягали, бо в усіх, хто був із ним ці два дні, ситуація була аналогічна.
За дядьою Вовою ідуть два собаки – білий та рудий. З тої породи, що гавкають на машини та велосипеди. Дядя Вова махає рукою дружбану Петрові, що сидить на лавці біля свого будинку і вдивляється вглиб соснового лісу. Петро думає про те, звідки на городі береться бур’ян, якщо ніхто його не саджав.
По дорозі дядя Вова стрічає гусей. Вони явно незадоволені його поведінкою і ще довго гогочуть йому услід. Він не зважає. Він і сам знає усе.
Дядя Вова спиняється біля криниці, охаючи дістає піввідра води, жадібно п’є, витирає рота рукавом та, хлюпаючи калюжами на роздовбаній дорозі, продовжує нелегкий свій шлях. Йому ще жінці і в очі дивитися.
Вдома його голова, що вже і так дала тріщину, лускається як волоський горіх під чоботом. З тріщини в голові висипається кавунове насіння, скрипуча тачка, зім’ята банка пива, соска і бур’яни з городу дружбана Пєті. Та цього ніхто не бачить. Дитина кричить – (така мала, а вже так на мене сердиться, думає дядя Вова, а за що, я ще нічого їй не зробив) – і тріщина в голові дяді Вови розширяється. Жінка дивиться на нього із докором. Син на городі із сяючим обличчям пиляє дошки для нової хати. В тріщину починають пролазити неймовірних розмірів восьминоги. Дельфіни б’ються хвостами в череп дяді Вови, випита вода ритмічно хлюпотить у шлунку. Та дядя Вова зараз не в змозі збагнути усю красу буття.
Він збирає з підлоги кавунове насіння(щоб ніхто не убився) і виходить на вулицю. Сідає на лавочку під берізками і з філософським виглядом вдивляється у дірку на гумовому чоботі. Біля його ніг вкладаються два собаки – білий і рудий. Рудий - кудлатий і старий кладе голову на спину білого. На лавочку біля дяді Вови сідає горобець. Тріщина в черепі потроху заростає.
З хати виходить жінка дяді Вови, тітка Зоя. Вона теж сідає поряд, налякавши горобця. Дядя Вова принишкло дивиться їй у вічі. Він відчуває, що десь неправий. Він втягає голову в шию, чекаючи на слова від яких по черепу піде розгалужена тріщина. Дядя Вова боїться, що нутрощі його голови не переживуть холодної зими. Та тітка Зоя просто довго дивиться на його скуйовджене волосся і каже: «Ходімо, обід вистигає». І дядя Вова, піджавши хвоста іде за нею в хату, як пес рудий за псом білим.
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
gainarain's journal
